Чому «Тіні забутих предків» досі вважають шедевром

«Тіні забутих предків» (1965) вважають шедевром, бо це рідкісний випадок, коли форма не обслуговує сюжет, а сама стає змістом. Сергій Параджанов зняв просту гуцульську історію кохання за повістю Михайла Коцюбинського так, що вона виглядає як галюцинація, обряд і балада водночас. У списку 100 найкращих українських фільмів стрічка стоїть на першому місці, а за кордоном її знають під назвою «Дикі коні вогню».

Камера, яка не стоїть на місці

Оператор Юрій Іллєнко знімав так, ніби камера теж жива. Вона летить за героєм крізь ліс, падає разом із деревом, розгойдується, крутиться, раптом заливає кадр червоним. У радянському кіно середини 1960-х, яке здебільшого трималося рівної «правильної» мізансцени, це виглядало як злам.

Прийоми тут не самоціль. Червоний у сцені горя, різкі зміни ритму, суб’єктивний погляд героя передають стан людини, якій розпадається світ. Тому фільм і сьогодні не здається демонстрацією технік: його не розбираєш, а переживаєш.

Музика і Карпати як персонаж

Мирослав Скорик вибудував музику на гуцульському фольклорі: трембіти, голосіння, сопілки. Вона не підкладена під кадр, а працює як ще один рівень оповіді.

Карпати тут не мальовничий фон. Річка, полонини, ліс і хата живуть за своїми законами, і людина в них не господар. Звідси відчуття, що це не етнографічна листівка, а світ, де міф і реальність не розділені.

Мова, обряди і Іван Миколайчук

Герої говорять українською, з гуцульськими словами. Вінчання, поховання, ворожіння, постать молфара Юрка: Параджанов показує обряд не як екзотику, а як спосіб жити.

Роль Івана стала кінодебютом Івана Миколайчука. Його присутність у кадрі проста й відкрита, без акторського «показу», і саме вона тримає емоційний центр. Поруч Лариса Кадочникова (Марічка), Тетяна Бестаєва (Палагна) і Спартак Багашвілі (Юрко).

Прем’єра, яка стала протестом

4 вересня 1965 року на показі в київському кінотеатрі «Україна» Іван Дзюба, Василь Стус і В’ячеслав Чорновіл закликали глядачів протестувати проти арештів української інтелігенції. Близько 140 присутніх підписали протестний лист. Після цього Дзюбу звільнили й виключили, Чорновола звільнили з газети, Стуса виключили з інституту.

Для багатьох глядачів стрічка від самого початку була не лише мистецтвом, а й жестом.

Світове визнання

Міжнародний шлях фільму почався 1965 року з Мар-дель-Плати: там він отримав «Південний Хрест» і приз ФІПРЕССІ. Того ж року його відзначили в Римі, а 1966-го Параджанов здобув золоту медаль у Салоніках. Критик Роджер Ебер у рецензії 1978 року порівнював режисера з раннім Мартіном Скорсезе. На Rotten Tomatoes фільм має 93% схвальних відгуків за 40 рецензіями.

Для автора ця слава коштувала дорого: Параджанова згодом ув’язнили за сфабрикованим звинуваченням. У 1977 році на Венеційській бієнале фільм показали в програмі, присвяченій митцям-дисидентам.

Що дивитися далі

Після «Тіней» логічно рушати в бік українського поетичного кіно: до інших стрічок Параджанова й фільмів, знятих Іллєнком та Миколайчуком як режисерами. Спільне в них одне: образ важить більше за пояснення, а герої часто мовчать там, де кіно іншого типу дало б діалог. Така манера вимагає звички, зате потім робить звичайні драми пласкими, і це найкращий доказ сили Параджанова.

Реставрація

Довженко-Центр замовив реставрацію 2010 року, а до 50-річчя фільму, у 2015-му, з’явилася нова версія, яку показали на «UA: Перший» і в кінотеатрах кількох міст. Тому нині фільм виглядає чистішим і яскравішим, ніж на старих копіях.

Кому не підійде

Якщо потрібен динамічний сюжет із чіткими поворотами, фільм може здатися повільним і надто символічним. Це кіно для вечора без телефона, зі звуком і на великому екрані. Тривалість близько 97 хвилин, тож часу забирає небагато.

Де дивитися, дивіться на сайті Довженко-Центру та на великих платформах: наявність залежить від ліцензій і змінюється. Якщо після Параджанова захочеться чогось новішого, ось наша добірка українських фільмів останніх років.